28 липня ми схиляємо голови у пам’ять про тих, хто пережив нелюдську жорстокість російського полону і вже ніколи не повернеться додому. Цей день — про біль, який не можна виміряти словами. Про військових і добровольців, про цивільних чоловіків і жінок, які стали жертвами окупантів лише тому, що були українцями, не зрадили своїх переконань або просто опинилися на шляху ворога.

Їх катували. Їх страчували. Їх позбавляли найголовнішого — права жити. Для багатьох родин так і не настало омріяне повернення. Залишилися лише спогади, фотографії, незавершені розмови та нескінченне очікування, яке змінилося гіркою звісткою. День пам’яті полонених нагадує нам про ціну свободи та мужність тих, хто до кінця залишався вірним Україні.

Ми не маємо права звикнути до цих втрат. Не маємо права забути тих, хто пройшов через полон, і тих, кому не судилося з нього вийти. Кожен загиблий у полоні — це неповторна особистість, чиє життя обірвалося через російську агресію. Їхні сім’ї досі чекають правди та справедливості. Вшанування пам’яті жертв полону — це не лише скорбота, а й нагадування світу про злочини окупантів.

Світла пам’ять усім Захисникам і Захисницям України, учасникам добровольчих формувань та цивільним громадянам, які були страчені, закатовані або загинули в полоні. Їхній подвиг ніколи не буде забутий. Ми продовжуємо боротьбу за тих, хто не повернувся, і за майбутнє, у якому такі трагедії не повторяться. Вічна пам’ять. Вічна шана.