6 березня 2025 року минає 10 років, як старший сержант Руслан Яюс героїчно загинув, обороняючи рідну землю.

Сьогодні, секретар міської ради Ірина Морозович та староста Дружненського старостинського округу Валентина Семенчук, вшанували пам’ять Захисника, який віддав своє життя за мир та незалежність України. Вони поклали квіти на могилу Воїна та низько вклонилися у скорботі.

Руслан Степанович Яюс народився 19 листопада 1980 року у селі Дружне Хмельницької (колишнього Красилівського) району Хмельницької області. Він виріс у багатодітній родині робітників Степана Трохимовича і Євгенії Олександрівни Яюсів. Мати, Євгенія Олександрівна, протягом 24 років працювала молодшою медичною сестрою у приймальному відділенні Красилівської районної лікарні (нині – Комунальне некомерційне підприємство «КРАСИЛІВСЬКА БАГАТОПРОФІЛЬНА ЛІКАРНЯ КРАСИЛІВСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО РАЙОНУ ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ). Батько, Степан Трохимович, все життя працював майстром на Красилівському машинобудівному заводі (пізніше ВАТ «Красилівський машинобудівний завод»). У сім’ї виховувалося п’ятеро дітей: старший брат Олександр, сестри Людмила та Лариса, наймолодша – Наталя, а Руслан був четвертою дитиною.

Євгенія Олександрівна згадує: «З малих років Руслан був дуже спокійним. У школі нікого не ображав. Він ріс доброю та чуйною людиною. Добре ставився до сестер і до нас. Дуже любив свого батька, допомагав йому по господарству». Степан Трохимович завжди наставляв сина: «Будь чесним, справедливим, ніколи не обманюй». Батько привчав Руслана до сільської праці, і сам любив допомагати мамі на городі. Батьки тримали кролів, тому Руслан доглядав за ними. У дитинстві він спочатку рвав траву руками, а згодом косив косою, щоб нагодувати вухастиків. У вільний від уроків та роботи час Руслан грав у футбол з друзями на вигоні, використовуючи м’яч, купленого батьками. Також, як і всі хлопчаки, він обожнював риболовлю на ставку та річці Случ, повертаючись додому з уловом.

Руслан добре навчався. У 1996 році закінчив Дружненську загальноосвітню школу (сьогодні – Дружненська гімназія Красилівської міської ради Хмельницької області). З дитинства Руслан розумів цінність хліба, адже звик до важкої хліборобської праці. Після школи він обрав робочу професію та вступив до Хмельницького вищого професійно-технічного училища № 25 (сьогодні – Хмельницьке вище професійне училище № 25), де отримав спеціальність «Електромонтер з ремонту та обслуговування електроустаткування» та кваліфікацію регулювальника радіоелектронної апаратури та приладів.

Після училища Руслана призвали до Збройних сил України. Строкову службу він розпочав як зв’язківець у Євпаторії (тимчасово окупована територія Автономної республіки Крим), потім його перевели до Черкас. Після служби працював на ВАТ «Красилівський машинобудівний завод» (АТ «КРАСИЛІВСЬКИЙ МАШЗАВОД») та у товариствах «Завод «Атонмаш». Після одруження переїхав у село Кременчуки, де проживав разом із дружиною Мирославою. Щоб бути ближче до сім’ї, влаштувався на роботу у товариство «Старокостянтинівцукор». З 2013 року працював електромонтером ПАТ «Антонінське ХПП». Руслан, хоч і жив окремо, але завжди підтримував батьків морально та фінансово.

24 березня 2014 року Руслан Яюс був призваний до ЗСУ. Мама розповідає: «Руслан за станом здоров’я міг уникнути армії, але він був патріотом, тому вирішив виконати свій обов’язок. Завжди казав, що йде захищати свою Батьківщину, сім’ю, родину, бо мріє, щоб швидше настав Мир…» Службу він розпочав у військовій частині міста Старокостянтинова, де проходив навчання протягом 6 місяців. Йому випало служити у званні старшого сержанта, будучи старшим оператором протитанкового взводу вогневої підтримки 23-го мотопіхотного батальйону 93-ї окремої механізованої бригади. Служба була відповідальною, і Руслан сумлінно виконував свої обов’язки. За час військової служби Руслан Степанович мав лише одну відпустку, яка тривала 3 дні, після якої його відправили на постійне місце служби в місто Запоріжжя.

Він брав участь в АТО під Маріуполем, а незадовго до загибелі його перевели до місця постійного базування батальйону на військовий полігон «Близнюки» під Запоріжжям. Мама розповіла: «Його перевели на полігон, оскільки 15 березня він мав демобілізуватися. Але він повернувся додому раніше… 13 березня, у труні. А не стало його 6 березня». 6 березня, близько третьої години ночі, у казармі на військовому полігоні «Близнюки» було знайдено мертвого військового 1980 року народження – Руслана Яюса. На його тілі було ножове поранення грудної клітки, від якого він загинув.

Зі слів Євгенії Олександрівни: «Були різні версії загибелі сина, включаючи версію самогубства, хоча у документах це не було зазначено. Але, пропрацювавши 24 роки санітаркою у лікарні, знаю, що якщо привозять самогубця, то у документах це вказується. Нам надали висновок з інформацією про смерть від проникаючого поранення у серце. Чи може людина сама собі точно завдати ножового удару у серце? Він хірург чи різник? Казали, що він був нетверезим… Але у лікарському висновку про це ані слова. Ні сільський голова, ні інші односельці не вірили у версію самогубства. Один з мешканців села служив разом із сином Руслана, вони мали повернутися додому через кілька днів. Він приїхав у рідне село на похорон друга, встиг. Розповідав, що Руслан був відповідальним, дуже чекав дня, коли зможе повернутися додому. Волонтери, які забирали тіло Руслана із Запоріжжя, повідомили про останні дні життя нашого сина. Він та ще кілька бійців стояли на варті. На них напали, щоб відібрати зброю. Хлопці чинили опір… Тоді загинули п’ятеро бійців. На кладовищі ми бачили побите обличчя та порізані руки Руслана, але що там насправді сталося, ми так і не дізнаємося…»

Батьки довгий час намагалися відновити добре ім’я свого сина, довести, що він загинув, захищаючи свою країну. У документі з військової частини було зазначено: «Загинув при виконанні обов’язків військової служби». Мати довго носила у кишені телефон, їй здавалося, що син має зателефонувати, адже Руслан Яюс міг зателефонувати у будь-яку хвилину, перебуваючи на службі. У Руслана не було власних дітей, але він дуже любив племінників, особливо Владаславу, дочку сестри Наталії. Під час служби на Сході він надсилав батькам гроші та просив купити дівчинці планшет, про який вона мріяла. Гаджет Владиславі все-таки купили, тепер це останній подарунок від дядька.

Старший сержант Руслан Яюс загинув 6 березня 2015 року. 13 березня того ж року, за бажанням родини, його поховали на батьківщині, у селі Дружне. Воїна зустрічали живим коридором, навколішки, з опущеними головами, квітами, зі словами співчуття та подяки. Скільки б не минуло років, біль втрати не згасне, пам’ять про Героя-земляка залишиться у літописі історії нашого краю. Він віддав найцінніше – життя за мир, за свободу України. Вічна шана та вічна пам’ять Герою!

Ми пам’ятаємо всіх, хто захищав нашу державу, її суверенітет і територіальну цілісність у 2014 році, і дякуємо тим, хто продовжує захищати незалежність України сьогодні! Під час повномасштабної російсько-української війни на захист нашої свободи були призвані до лав ЗСУ і рідні загиблого Руслана Яюса.

13 жовтня 2017 року на фасаді Дружненської ЗОШ І-ІІ ст. (сьогодні – Дружненська гімназія Красилівської міської ради Хмельницької області) було відкрито та освячено Меморіальну дошку на честь воїна-патріота, який загинув в АТО, Руслана Яюса. Портрет нашого мужнього земляка розміщено на Дошці Слави та Алеї Слави.