ПАМ’ЯТІ ГЕРОЯ ВІТАЛІЯ ГУСЄВА
Гусєв Віталій Геннадійович, сержант, номер-3-ої обслуги гармати-сапера 2-го артилерійського взводу артилерійської батареї 122 мм гаубиці 2-го артилерійського дивізіону в/ч 3029 Південного ОТО. Позивний «ЕЛВІС».
Його життєвий шлях розпочався далеко від українських обріїв — 16 квітня 1976 року в казахстанському місті Ленгер. Проте справжній дім він знайшов тут, серед подільських краєвидів, куди ще дитиною переїхав разом із мамою. Село Чемериси-Барські стало для нього рідним прихистком, а школа в Балках — місцем, де вперше розквітла його харизма. Віталій завжди був тим, навколо кого збиралися люди: «душа компанії», людина-світло, чий сміх міг розігнати будь-які хмари.
Після школи він обрав ремесло справжнього майстра. У 1994 році вступив до Барського ПТУ №8, опанувавши фах муляра-монтажника та електрозварювальника. Далі була строкова служба в Бердичеві у 1995-му, яка загартувала характер, але не очерствила серце. Повернувшись до цивільного життя, Віталій творив красу — працював за покликом душі, створюючи меблі, що дарували затишок іншим. Проте найбільшим його скарбом і гордістю були доньки: Лілія, Софія та Катя. У вільні хвилини він брав до рук гітару, і його голос ставав камертоном для друзів — теплим, щирим, незабутнім. Саме за це його й прозвали «Елвісом».
Коли ворог прийшов на нашу землю, Віталій не шукав виправдань. Попри негаразди зі здоров’ям, 1 серпня 2023 року він став до лав Національної гвардії України. Його шлях проліг через виснажливі навчання у Британії до розпечених степів Запорізького напрямку. На фронті він був не просто сержантом, а надійним плечем, людиною, якій довіряли без вагань. Навіть коли підступна хвороба, народжена в окопах під ворожими обстрілами, почала підточувати сили, побратими залишалися поруч, бо «Елвіс» був для них символом незламного духу.
Він боровся за життя так само віддано, як і за Україну. Пережив кілька складних трепанацій черепа, виснажливі курси лікування, до останнього тримаючись за нитку буття. Але доля виявилася невблаганною. 11 січня 2025 року серце Героя зупинилося в рідному домі в Чемерисах-Барських.
Ця трагедія стала подвійною: за десять днів до відходу Віталія не стало і його мами. Її материнське серце, спалене болем за сина, не витримало цієї ваги. Вони пішли у вічність майже разом — вірний син і любляча мати, назавжди об’єднані в іншому, тихому світі.
Віталій Гусєв залишиться в нашій пам’яті не лише як воїн, що тримав небо над Запоріжжям, а як людина-пісня, що обірвалася на найвищій ноті. Його гітара мовчить, але відлуння його мужності житиме в очах його доньок і у волі народу, за який він віддав усе до останнього подиху.