30 вересня минає третя річниця від дня, коли поблизу населеного пункту Роботине Запорізької області загинув Олександр Коцемир — воїн із села Морозів. Він прийняв свій останній бій, виконуючи бойове завдання, і загинув, кинувшись рятувати пораненого командира. У ту мить Олександр Коцемир думав не про себе, а про побратима. Так він жив і так воював — не залишаючи своїх.

Олександр Васильович Коцемир народився 25 квітня 1980 року в селі Морозів. Тут виріс, закінчив школу, тут його знали з дитинства — працьовитого, відповідального, доброго й товариського. Він умів працювати на землі, любив порядок, був майстром на всі руки. Після училища працював трактористом, їздив на заробітки, допомагав людям. А вдома на нього чекала найцінніша робота — родина. Батьки, дружина, син Андрійко, народження якого у 2016 році стало для Олександра Коцемира великою радістю. Він дуже любив сина, виховував його, навчав, бавив і радів кожній хвилині поруч.

Потім прийшла війна. Олександр Коцемир уже мав бойовий досвід: у 2015–2016 роках захищав Україну під час АТО. Після початку повномасштабного вторгнення він знову одягнув військову форму. 1 червня 2022 року став до лав ЗСУ. Він міг залишитися вдома, мав серйозну ваду слуху — на одне вухо не чув зовсім. Але для Олександра Коцемира це не стало причиною відвернутися від країни. Він пішов, бо вважав, що Україну має хтось захищати, і цим «хтось» був він.

У серпні 2023 року Олександр Коцемир востаннє приїхав додому. Дружина згадує його тоді мовчазним і задумливим. Йому не хотілося займатися господарством, роботою, справами. Хотілося лише бути поруч із сім’єю. «Залиш, не треба того тобі…» — говорив він дружині. Ніби поспішав прожити разом ті миті, які залишилися. А потім знову поїхав на війну.

Тривалий час Олександр Коцемир вважався безвісти зниклим. Родина чекала, вірила й сподівалася, що він живий, що одного дня повернеться додому. І повернувся — на щиті. 16 січня 2026 року його поховали у рідному Морозові.

Сьогодні минає третя річниця загибелі Олександра Коцемира. Три роки, відколи Андрійко не може почути татового голосу. Три роки, відколи дружина разом із батьками чекає його кроків біля дверей. Три роки, відколи Морозів втратив свого сина. Але є те, чого війна не здатна забрати, — пам’ять.

Олександр Коцемир живе у своєму синові, у серці дружини, у спогадах рідних, друзів, однокласників, у пам’яті односельців. Побратими пам’ятатимуть його не лише як воїна, який загинув на Запоріжжі, а як Сашка з Морозова — доброго, працьовитого, хазяйновитого чоловіка, люблячого батька й надійного товариша. І пам’ятатимуть його останній подвиг — коли заради порятунку іншого він не побоявся ризикнути власним життям.

Дякуємо батькам за сина, який став на захист України. Дякуємо родині за силу жити з цією втратою. Дякуємо Олександру Коцемиру за те, що до останнього подиху захищав нашу землю і наше право жити. Йому назавжди 43.

Вічна слава і шана Воїну — Захиснику Олександру Коцемиру Васильовичу!