ПАМ'ЯТІ ГЕРОЯ ВАДИМА ДЯЧКА
Пам’ять про загиблих на війні ніколи не відходить разом із ними в інші сіти. Вона назавжди залишається разом з живими, разом з цілими поколіннями. Власне, вони й воювали і віддавали своє життя заради живих, заради їх миру і свободи, заради можливості жити і творити, здійснювати свої плани та мрії. Серед таки Героїв і наш земляк Вадим Дячок.
Пам'ять про Вадима — це пам’ять про його великий подвиг і безмежну жертву, яку він приніс заради країни та своєї землі. Його життя — це приклад мужності, самовідданості і постійної турботи про близьких. Вадим був людиною, яка завжди прагнула до кращого і не боялась ніяких труднощів. Він був відданий своїй родині, своїм дітям, своєму народу. Пройшовши через багато випробувань у житті, він залишив після себе гідний слід. Його мужність на фронті, його героїчні рятівні дії під час боїв, артилерійських та мінометних ворожих обстрілів заслуговують на визнання та вічну пам'ять.
Дячок Вадим Вікторович народився 23 грудня 1978 року в м. Бар. Проживав до повноліття разом з батьками, Віктором Петровичем та Надією Сергіївною, і сестрою Оксаною. Мати працювала в місцевій районній друкарні завскладом. Батько здебільшого працював на Барському машинобудівному заводі електриком, нарядчиком. Потім вони разом з родиною почали сімейний бізнес, залучаючи дітей до праці з раннього віку.
Після закінчення школи №2 Вадим навчався в Барському профтехучилищі (теперішній будівельний ліцей). Пізніше, оскільки мав бажання працювати на річковому транспорті, пройшов відповідне навчання, що згодом стало у нагоді під час проходження військової служби.
В цивільному житті Вадим був доброю, чуйною, порядною людиною. Мав багато друзів з самого дитинства. В 18 років Вадим вперше одружився. За характером він був дуже емоційним, хотів багато чого досягти, але відчував, що втрачає час і повністю не реалізує свій потенціал. Щоб мати для цього більше можливостей, вирішив вдатися до заробітків. Дуже хотів мати своїх діток, весь час мріяв про це.
Але сімейне життя в цьому плані, на жаль, не склалось і Вадим розлучився. Після чого поїхав до Одеси з бригадою на будівництво, працював більше року без вихідних.
Вадим мав багато енергії, доброти, тепла, любові та вірності. Та йому не вистачало сімейного затишку. З часом він одружився вдруге. І збулась його мрія - в подружжя народилося двоє синів: Матвій (2010 р.н.) і Тимофій (2012 р.н.). В житті не все легко давалось Вадиму, але попри всі труднощі, діти були для нього на першому місці, адже він так любив їх і довго чекав на них. Турбота про синів з кожним роком тільки посилювалася. Коли діти підросли, Вадим вирушив на роботу за кордон. Спочатку була Польща, потім Чехія. Він працював, вивчав мови і шукав додаткові підробітки. Остання робоча поїздка була до Праги, на роботу до відомого «Амазону». Потрапив на досить перспективне місце, світ, можна сказати, відкривався перед його працьовитими руками.
Але на нашу землю прийшла війна. Вадим, як і тисячі інших, мав зробити свій вибір. Він не став ховатися по закордонах, відступати від своєї совісті та обов'язку перед країною. 30 грудня 2022 року він був призваний до лав ЗСУ в військову частину А4712, де й прийняв військову присягу. Після відповідної підготовки його призначили водієм-електриком медичного пункту 1 стрілецької роти стрілецького батальйону. Підрозділ тримав оборону в Запорізькій області в селищі Роботине Пологівського району. Під час бойових дій, під ворожими артилерійськими та мінометними обстрілами Вадим виносив і евакуйовував поранених побратимів, рятуючи їм життя разом з військовим медиком, який був в екіпажі. Позивний у Вадима був «Дяк» — так його і кликали на допомогу. Багато побратимів зобов’язані йому своїм життям. Та, на превеликий жаль, його життя обірвалось…
1 січня 2024 року під час ворожого штурму Вадим загинув від множинних уламкових поранень. Це сталося в районі населеного пункту Роботине. У тому бою наші хлопці бились з неспівмірними ворожими силами, при цьому майже не маючи боєприпасів.
Указом Президента України Вадим Дячок нагороджений Орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Втрата сина для батьків та батька для своїх дітей - є непоправною. Вадим був справжнім Героєм і залишиться таким в пам'яті всіх, хто його знав і любив.
Герой віддав своє життя за мир і свободу своєї країни, за своїх рідних й близьких, і це не буде забуте. Його родина, його діти, його близькі та знайомі, а також всі, хто був з ним на війні, шанують його і пам'ять про нього, і завжди будуть згадувати як Героя, який не пошкодував свого життя заради інших.
Вадим все життя жив не для себе, жив для тих, кого любив, оберігав і захищав.
Вічна шана та пам’ять Вадиму Вікторовичу Дячку!
Слава Герою!